Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

пропасть. Недаром говориться про таких у Євангелії: «мають очі і не видять, мають вуха і не чують». А ти можеш уважатися щасливим, що ти провидів і прочув у саму пору.

Смерклося. Сини занесли Миколу до хати. Він не говорив більше нічого, і здавалося, що весь потонув у глибокій задумі. Швидко заснув, а коли другого ранку сини заглянули до нього, він був уже небіжчик. Його лице роз'яснилося і виглядало, як образ спокою і задоволення. Видно, й душа його перед смертю знайшла здавна пожаданий мир.

Андрій Чайковський

(1857–1935)

Народився в м. Самбір на Львівщині. Закінчив Львівський університет (1883). Працював адвокатом у Бережанах, Рогатині, Самборі, Коломиї. Займався активною громадською і культурницькою діяльністю.

Друкуватися почав з 1892 р. Видав кілька збірок оповідань, повісті з життя ходачкової шляхти «Олюнька», «В чужім гнізді», «Бразілійський гаразд» (1896), «Малолітній» (1919). Але найбільшу популярність принесла йому історична проза: «За сестрою» (1907), «Віддячився» (1913), «Козацька помста» (1919), «Науходах» (1921), «Олексій Корнієнко» (1924), «До слави» (1929), «ПолковникМихайло Кричевський» (1935), «Перед зривом», роман «Сагайдачний» (1929).

З татарської неволі

I

Це діялось ще в тих часах, коли то на нашу нещасну Україну татарва набігала і хрещених людей в тяжку неволю забирала та на турецьких базарах мов скотину продавала.

В селі Покровах, недалеко Уманя, жила родина Носів. Старий Прокіп Ніс жив при своєму синові Артимові Носенкові. Він мав чотирьох синів, а наймолодший з них був Івась, якому тоді було не більше десяти літ. Одного дня весною каже Івась до батька:

– Я сьогодні пожену овець на леваду.

– Не ти поженеш, але Максим, – каже батько, – ти ще замалий, щоб отару упильнувати і буде нам з цього шкода.

Але Івась не з таких був, щоб послухати, що йому старші говорять; наперся йти з вівцями на леваду, то й піде. Пожене Максим, то й добре, але він таки піде за Максимом.

Івась був добрий і гарний хлопець і всі його любили. Відзначався тим між своїми ровесниками, що був відважний і нічого не боявся. Усім говорив, що він з козацького роду, а козаки нікого і нічого не бояться. Хоч тоді вже на Україні пропала козацька свобода і москалі стали заводити свої порядки, то слава козацька ще не забулася і всі про козаків говорили. Тоді ще жило Запорожжя зі славною Січею і туди зверталась думка цілого українського народу.

Івась був дуже гарним хлопцем. Чорні очі аж горіли сміливістю, чорне кучеряве волосся, мов у баранчика, і смагляве личко. До того ще він був сином першого в селі багача. Він такий був відважний, що не боявся сам піти вночі на цвинтар, куди і старим людям ставало лячно. Не боявся піти сам у ліс, хоч там справді виводились вовки і про це всі говорили.

– Овва! Що мені в лісі вовк зробить? Полізу на дерево і нічого мені не станеться.

І справді раз йому в лісі така пригода трафилась, хоч це було вдень. Пішов він сам на ягоди, аж тут щось у корчах зашелестіло. Він оглянувся, а близько нього стоїть великий вовчище, блискає своїми сліпами та зубами кланцає. Івась миттю поліз на дерево, мов вивірка, і став звідтам кричати: «вовк, вовк», аж поки люди, що недалеко в полі робили, не позбігалися і не прогнали вовка.

Івась умів славно лазити по деревах і не було ніякої деревини, на котру він не лазив би. Так само не боявся глибокої води і пливав мов риба. Був веселий і дотепний та гарно співав. Але був непосидючий і часом зробив щось таке, за що батько нераз його покарав. Та він усе говорив:

– Козакові не боятися ні води, ні огню, ні смерти…

Бо так йому все говорив старий дідусь Прокіп Ніс. То був старий запорожець, що ходив у походи у Крим і на море ще з покійним кошовим батьком, Іваном Сірком. Він любив Івася більш усіх своїх внуків і все говорив, що з нього славний козак виросте. Він розказував Івасеві багато про козаків, про нашу славну бувальщину і все вказував на нашу кращу будучину.

– Хоч тепер над нами Москва панує, то ми таки виборемо собі волю і на нашій вулиці буде празник.

Отож того дня Івась тільки вижидав, коли Максим пожене отару на леваду, а тоді він за ворота, тай за Максимом. А тому й байдуже, що хлопець за ним побіг, і гаразд так ліпше, бо йому буде помагати овець завертати, та стільки не набігається.

Пішли на леваду. Максим грає на сопілочці, а Івасеві так весело, такий радий був, що і про світ Божий забув. Бігає по леваді, сідає на свого улюбленого барана-проводиря, що все йшов на попереду отари, і їздить на ньому, мов на коні. А далі то і левади йому замало, він пішов у ліс і біжить щораз далі, поки не перейшов його півперек і опинився аж у степу. А тут так гарно. Степ зазеленів і уквітчався різноманітними квітками, що наставляли свої голівки до теплого весняного сонця. А от зараз трафилась нова забавка. Івась стрінув зайчика. Івась хоче його піймати. Підбіжить до нього, а той стрибне в траву, поскаче трохи і знову присяде. Його буде можна піймати, щоб лише припасти до нього в пору.

Аж тут наче із землі стає перед Івасем дужий татарин на коні, наче з-під землі виріс. Івась звернув зараз і став що сили втікати до ліса. Коли б лише туди дістатися, то де набудь окриється під корчем, а там уже й Максим буде недалеко. Біжить, утікає Івась, що землі під собою не чує. Татарин помітив його і пустився доганяти на коні. Допав його під самим лісом, схилився з коня і вхопив наперед себе. Івась скрикнув страшно, та в тій хвилі почув голос Максима, що гукав за ним по лісі.

Татарин завернув назад і помчав з Івасем у степ. Івась налякався ще більше, як побачив, що